Зоя Черкаська-Ннаді поїхала з Києва до Ізраїлю, коли їй було 14 років – як виявилося, за два тижні до розпаду Радянського Союзу. Впродовж останніх років вона по пам’яті малює своє дитинство. Серія цих її робіт підкорила рунет.

Черкаська-Ннаді працює в різних манерах і техніках, але в серії про радянське життя 1980-х років вона навмисно відтворює стиль наївності. «Я почала малювати цю серію, коли була вагітна, і на мене нахлинули дитячі спогади», – розповіла художниця в телефонній бесіді кореспонденту Радіо Свобода.

Дача в українському селі. «Останні два місяці [вагітності], я просто лежала і малювала по пам’яті. Напевно, тому ці роботи вийшли такими теплими», – розповідає тель-авівська художниця.

Ця картина називається «Мама». Художниця зобразила вечірній ритуал очікування мами, яка ось-ось має повернутися з роботи. «Ми жили на сьомому поверсі, і поруч із будинком була автобусна зупинка. Щовечора я дивилася у вікно, щоб побачити, як мама виходить з автобуса».

Зоя Черкаська (зараз у неї подвійне прізвище Черкаська-Ннаді після одруження із чоловіком-нігерійцем) в Києві в 1985 році. Після від’їзду з СРСР художниця працювала в Берліні і Тель-Авіві.

За словами художниці, люди по-різному сприймають те, як вона зображує радянське життя: «Хтось досі вважає, що СРСР був породженням пекла, і я показую недостатньо жахів соціалістичної системи; інші ідеалізують цей час і кажуть, що я показую занадто багато злиднів і страждань».

Дівчинка одягає панчохи, збираючись до школи.

У буфеті подають котлети з картопляним пюре. У 1963 році газета The New York Times писала: «Це найдешевше, найпопулярніше і чи не найбільш обожнювана страва із м’яса».

Молодий дисидент слухає Радіо Свобода. «Ми вірили в те, чого не існувало, тому що ніхто не був на Заході, – згадує художниця. – Люди думали, що на Заході все так само, як і тут, тільки краще. Я прожила більшу частину свого життя в капіталістичному світі і дуже критично ставлюся до цієї системи».

Назва цієї роботи – «Зайди, з’їж щось». Художниця розповіла, які плюси були пов’язані з професією дідуся: «По-перше, можна було купити хороші продукти, а крім того, якщо був потрібен хороший лікар, дідусь міг дістати для нього дефіцит, а лікар – зробити щось добре для нас».

Художниця каже, що трохи спрощений стиль цих робіт пов’язаний з тим, що вони написані по пам’яті, проте «пам’ять дуже перебірлива».

Школярка робить домашнє завдання, а мама дивиться «Прожектор перебудови» – новинну програму кінця 1980-х, в якій розповідали про корупцію в радянській системі.

Сценка біля під’їзду: «Спідницю забула вдягти!».

Молодий рокер одягається перед виходом з дому за шафою, яка слугує міжкімнатною перегородкою.

Коментар до цієї роботи в «Живому журналі»: «Чому всі ці люди, що ностальгують за СРСР, їдуть до Берліна та Ізраїлю, а не у Північну Корею?».

Провідниця приносить чай в купе. Художниці подобається, що її роботи викликають суперечки: «Не всі повинні цікавитися мистецтвом, і я рада, що мої роботи так хвилюють людей, що вони цілими днями пишуть гнівні коментарі в Facebook. Для мене це досягнення».

Оригінал матеріалу – на англомовному сайті Radio Free Europe